Блуа. Місто – декорація. Місто – історія. Місто, в якому можна відчути себе частиною подій давніх часів. Поки ми йшли до будинку, де нам потрібно було жити у найближчі три дні, валізи гуркотіли по бруківці – здається, вона тут лежить століттями… Старі будинки – частково кам’яні, частково дерев’яні. Наприкінці грудня тут грає музика на вулицях і стоять ошатні ялинки – затишно і святково. Серед магазинів наголошую безліч перукарень. І прикраси. Ведмеді, кульки, ялинки. І сніговики. Стала їх фотографувати, але збилася з рахунку.
Можна прогулятися по набережній. А можна бродити по вулицях, іноді заглядаючи в різні заклади погрітися. З величезних вітрин підморгують апетитні десерти – утриматися складно. А нагорі – тисячі яскравих лампочок, які чекають вечора, щоб зробити містечко ще красивіше.
Тут справді в 8 вечора все вимирає і стає тихо-тихо. І не здогадаєшся, що вдень грає музика.
Блуа — один з найкрасивіших французьких міст, і він буквально дихають історією. Тут жили королі і герцоги, тут плелись змови, тут йшла боротьба за владу і вплив. В центрі знаходиться замок Блуа, який колись був резиденцією королів, дам дійсно вершилися долі Франції! До XVII століття Блуа втратив своє стратегічне значення, але не втратив своєї краси.
Зараз Блуа – це чудово зберігся і дуже атмосферний середньовічне місто. Сюди можна приїхати без машини, з Парижа з Аустерлицкого вокзалу. Дорога займе приблизно годину сорок.
Містечко зовсім невеликий, по ньому приємно гуляти пішки. Пам’яток дуже багато! Але мені Блуа запам’ятався різними зустрічами та розмовами.
Але для початку наш будинок. Він гідний окремої розповіді. Це дійсно старовинний будинок, який стоїть тут, у замку Блуа, вже кілька століть. Якщо гуляти по вулиці, дивлячись на нього, не подумаєш, що комусь може пощастити тут жити кілька днів, нехай навіть і за гроші. Але він і правда здається. Кілька квартир на різних поверхах.
Ліфта ніякого, звичайно, немає. Наш господар сам підхопив валізи і виніс наверх. Драбина вузька і витіювате, скрипить, йти непросто. Зате як це незвично, наче ти в замку! Правда, там вони кам’яні, а наша – дерев’яна.
В кімнатах все максимально збережено. Дерев’яні балки, камін, старенька двері, кам’яні стіни. Плюс – «привіт із 20 століття»: ванна, туалет, кухня з електричною плитою, різноманітні тумбочки , вішалки та крісла… Цікаво придумано з кухнею: вона немов вбудовано у велику спальню. Через коридор, ще одна кімната.
І головне – тут тепло. Для європейських країн це важливо: тут зими не як у нас, і центрального опалення немає. У нашому будиночку працюють три потужних електробатареї.
Неподалік від будинку, де ми живемо, знаходилося вірменське кафе. Господар — Арман, емігрант з Єревану. Йому допомагає його дружина Майя, красуня, яка виглядає зовсім молоденькою, а у них троє дітей, старшому з яких -14.
З Арманом у нас склалася дружба з першого погляду, як тільки він дізнався, що ми з Росії. Йому 42 роки, і він, за його власним висловом, «Родом із СРСР». У Франції виїхав кілька років тому, як політичний емігрант. Пройшов співбесіду, деякий час жив і працював, через десять років отримав громадянство. Про Вірменію розповідає, що там було складно, була диктатура, і багато намагалися втекти… «А зараз там президент – з народу, і ми дуже на нього сподіваємося!» — додає він.
«Мені не вистачає Єревана. Сумую», — чесно зізнається він. Паралельно готує вірменський кебаб на вугіллі для нас. – «Адже У нас так: всіх сусідів знаєш, підійдеш, привітаєшся, обнимешься. Якщо що – завжди допоможуть. А можна і просто сказати – підемо шашлики смажити! У них не так.. Тут іноді по 50 років живуть і не знають один одного…»
У Блуа Арман вже кілька років. Кафе процвітає – тут є вірменські сім’ї, які завжди приходять за улюбленою їжею, так і французи не проти покуштувати соковитих кебабів. Готує він тільки сам, і за якість відповідає. З гумором говорить про місцевих. «Тут якщо м’ясник – то м’ясник. Ні кроку в сторону. А у нас як? У нас же кожен — на всі руки! І м’ясник, і інженер, і кулінар, і комп’ютер легко налаштує!» А ще ображається на французів на те, що не дуже-то деякі з них шанують своїх письменників. «Уявляєте, з сімома французами сиджу, балакаю, кажу – ось у вас великий був Олександр Дюма! Лише один згадав, що вулиця є з таким ім’ям. А ми ж росли не Дюма і Гюго!» — бурчить Арман, попутно звертаючи наше замовлення.
5 євро – і вечеря в кишені!
Мені запам’яталося ще одне місце, на яке ми набрели ввечері. Маленький паб біля підніжжя замку Блуа, на вулиці Якобінців. Біля входу – винні бочки. Це столики для тих, хто курить. А ті, хто не курить – сидять всередині.
Господар – рудий бородатий рокер. Періодично стоїть біля дверей – курить. А коли не курить приймає замовлення. Замовляємо по келиху вина і залишаємося. Тому що не можемо не залишитися.
Музика. Це ж просто казка, а не музика! Донован, Ділан, Роллінг Стоунз, Кріейшн, знову Ділан… Скромні столики, плетені пластмасові стільці. П’ятниця вечір. Влаштовуємося в куточку. Паб чудовий, тут у кожного є свій особистий простір, хоча він і невеликий.
Нас окликають. Перед нами – чарівний француз. Слово «чарівний» вжила не випадково, вони і справді такі. Стильні, веселі, товариські. Шарфик на шиї, красива зачіска, посмішка, блискучі карі очі.
«Вибачте… а ви… росіяни? Мені здалося, ви по-російськи говорите..,»
«Росіяни, з Москви», — відповідаємо йому французькою. Як він зрадів!
«Я відразу це зрозумів! Знаю кілька слів! А я мрію побувати в Санкт-Петербурзі!»
Ну так, не здивована. Всі французи, які готові поїхати в Росію, завжди говорять про Санкт-Петербург. Всі чули про нього, як про найкрасивіше місто. Не стали розчаровувати. Тільки попередили, що краще влітку – холодно.
«Мені так шкода, я майже нічого не знаю про Росію, а так цікаво!» — не вгамовується наш новий знайомий. – «А де ви вчили нашу мову?»
Розповідаємо, що в школі та університеті.
Трохи поговорили, він порадив побувати на ярмарку вранці.
Вранці і правда на вулиці розкинулася ярмарок!
Овочі, фрукти, морепродукти, ковбаси, сири, і, звичайно, вино. Пройти такий ярмарку завжди цікаво. Але ми поспішали. Нас чекали інші замки!)
(с) Олена Харо. Січень 2019.
