До останнього вагалися, куди йти освічуватися і пізнавати рідні краї: в топ-10 з однаковим успіхом лідирували Мань-Пупу-Нер і національний парк Югыд Ва на півночі Комі, в якому, звичайно, жодна людина не пройде повз перлини Уралу – гори Манараги. Дилема була вирішена ранкової смскою від Лени за тиждень до передбачуваного від’їзду: «Доброго ранку! Ми йдемо на Манарагу!». Так все почалося.
У сукні на Бажаною Катя
У сукні на Бажаною Олена
Потрапляючи в цей гірський район, спочатку чимало дивуєшся: це що, Уральські гори?! Це все – Урал?! Стандартний початок подорожі, якою не погребували і ми, зазвичай – від Інти до бази геологів «Бажана», що всього в 20 км від гори Народної – вищої точки Уралу. Шлях займає 140 км, і, зізнатися, останні 40 з них знемагаєш від бажання вийти з «Уралу», що летить по гравийке як з європейського автобану, і піти далі пішки – просто від неймовірного припливу натхнення і від страху пропустити щось з виду. Коли бачиш ці гори, розумієш, що Урал все-таки не даремно звуть хребтом Росії, і що глузування над «Уральськими купинами» не мають під собою практично ніякого грунту. Уральські гори вражають, навіть здалеку.
Будьте готові до того, що шкарпетки перетворяться на цвяхи
І ось прибуваєш на Бажану. Звідси шлях не менш стандартний – на Народну. У цьому місці треба зупинитися на секунду і задуматися, як ви, при прочитання цього матеріалу, прочитали її назва: Народна або Народна? Хтось скаже однозначно: Народна, бо етимологія цієї назви досить прозора. І, в цілому, таке прочитання буде вірним, т. к. А. Н. Альошка, дав горі таку назву, зробив наголос саме таким. Проте, варто враховувати, що офіційне назви гори – Народна, було дано їм на честь 10-річчя радянської влади, а ось під горою тече невелика річка – Народу, з наголосом на перший склад, і місцеві (зокрема оленярі, з якими нам довелося поспілкуватися) стверджують, що гора названа на честь річки – Народна! Тут і знаходиться камінь спотикання вченого співтовариства: вірити офіційним назвою або в ньому помилка?
Однак історія наших сходжень почалася зовсім не з Народною, а з піку Карпінського. Перші кілька днів походу ми провели, як це не дивно, з латишами, яких не бог звістка що змусило приїхати на Приполярний Урал у відпустку. І саме ці латиші змусили нас зайти з ними на вершину імені великого російського вченого-геолога Олександра Петровича Карпінського.
Повинна сказати, що сходження там досить просте – ні великих скельних виступів, ні дзеркал, ні сходів каменів там особливо не передбачається, однак різкий підйом робить шлях до вершини досить виснажливим, і ми витратили на нього близько трьох годин, а наші друзі з ближнього зарубіжжя і того більше. У підсумку тільки на вершині ми зрозуміли, що по висоті вона поступається менше 100 метрів самій Народній!
Вид по одну сторону Карпінського
Вид зверху дуже потішив: з одного боку – гірська країна, прямо ліворуч від нас – Народна, внизу розливаються озера, дзюрчать річки, весь горизонт зайнятий гострими піками гір (зокрема, дуже вразив масив Дзвіниці – з-за гострої, нерівною його вершини здавалося, що він вище нас зараз!), прямо перед нами, здавалося б в крокової доступності – красуня Манарага, трохи подалі – її підступна сестра Лжеманарага, складність якої видно неозброєним поглядом (а в путівнику і зовсім вказана, як 2Б навіть влітку). Але якщо подивитися в інший бік, то не побачиш жодного білого плямочки сніжників, до яких так звикаєш, перебуваючи тут – з іншої сторони Карпінського одні лише мляві пагорби, одноманітні, невисокі і навівають нудьгу. Дивовижний контраст!
Вид на іншу сторону Карпінського
Спуск вниз обіцяв нам 3 години поневірянь по камінню, однак ми, вирішивши, що на сьогодні з нас досить скелелазіння, вирішили з’їхати вниз по снежнику. Скочування вниз по сніговій гірці в оточенні вищих точок Уральських гір викликало бурю невимовного захвату в нас і в латышах, в результаті ми опинилися біля підніжжя Карпінського приблизно через годину. Мокрі, хоч вичавлюй, і щасливі.
На наступний день наш шлях до цариці Уральських гір продовжився… в тумані. Коли ми прокинулися зранку, весь світ здався потонуло в молоці, так що перевал Кар-Карпришлось шукати мало не навпомацки. Напевно, це було на краще – не коштувало нам бачити висоти перевалу, інакше паніка охопила б нас ще на початку шляху, а не через годину тицяння по кутах між величезними відвалами куруме на Кар-Каре. У підсумку, переваливши через перевал, ми опинилися в долині річки Манараги. Скажу відразу: місцевість злегка модифікувалася.
А якщо сказати точніше, то раптово з’явилося відчуття, що чарівний портал переправив нас з тундрової глушині на милий серцю Північний Урал, тому що замість безкрайніх просторів тундрової зони ми вперлися носом в болота і ліс, а під ногами замість карликових беріз і сушняка виявилася стигла, соковита трава!
Однак радість закінчилася вже після першого занурення черевик у воду. Югыд Ва в перекладі – чиста вода, і парк повністю відповідає цій назві – всюди вода, прозора і чиста, тільки через кілька годин ходіння по ній чомусь пропаде весь ентузіазм і бажання згортати гори. З’являється дивне бажання згорнути куди-небудь убік…
Бій з туманом після перевалу Кар-Кар (долина Манараги)
Від Кар-Кара до Манараги – 17 кілометрів боліт, струмків, річок і невеликої кількості суші. Трава по пояс присутній. Лісу багато, живності мало, люди зустрічаються. Напевно, на це вплинула банальна лінь, але ці 17 кілометрів ми подолали лише за 2 дні, і ввечері наступного дня вже ставили намет біля підніжжя Манараги.
Погода була ясна, повна місяць освітлював долину, так що вихід на вершину ми вирішили відкласти на ранок – нам не горить, а погода обіцяла бути відмінною. Проте зранку, коли нас розбудив вже трохи набридлий за тиждень дощ, ми зрозуміли, що десь прорахувалися. Однак вершина Манараги була ясно видна і ми, вирішивши, що план є план, прийняли рішення висуватися в дорогу негайно.
Взагалі Манарага в перекладі з ненецького означає Ведмежа лапа – чудово зрозуміло чому. У гори 7 вершин, і здалеку вона насправді нагадує величезну пазуристу лапу. Права, якщо заходити з річки Манараги, найбільш легка для підйому, друга за рахунком – найвища точка гори, однак щоб до неї дістатися вже потрібне спеціальне спорядження і навички скелелазіння.
Гора норовлива, чужих не любить, з погодою на ній щастить далеко не всім, тому що хмари, спокійно проходять через піки сусідніх вершин, завжди ризикують затриматися саме на Манараге, маючи на це у 7 разів більше шансів. Недалеко від межі лісу у Манараги є чудова галявинка для того, щоб розбити табір, що ми зробили ввечері попереднього дня, і звідки ми почали сходження.
Долина Манараги
Однак сходження в повному сенсі слова нам не вдалося, тому що варто було піднятися на перевал Студентський, як відразу ж полив дощ. Якийсь час ми ще йшли, однак весь ентузіазм погасило хмара, щільно севшее на вершини гори і поглинула їх разом з нами. Вихід із хмари зайняв досить багато часу, близько 11 годин, в ході яких ми встигли кілька разів заблукати в трьох каменях, і в підсумку вийшли за вказівками GPS, який якимось дивом примудрилися взяти з собою.
Однак десь на середині шляху ми все-таки виконали свою ідею-фікс: сфотографуватися на Манараге в сукнях, тут нам навіть дощ не завадив, скоріше він навіть створив нам особливий фон. Дійсно, всі зустрічали нас по дорозі туристи дуже дивувалися, на біса нам з собою на Приполярному Уралі – сукні?!
Цю дивну ідею я можу пояснити лише тим, що ми – лише дві 20-річні дівчини на заході юнацького максималізму, і нам просто дуже хотілося залишити про горах саме таку пам’ять – яскраві сукні в кольорах на тлі скельних масивів рідного півночі.
У сукні поблизу вершини Манараги, навколо — туман
Манарага, мабуть, дала копняка горопашним завойовницям в сукнях, тому що зворотний шлях ми пройшли вже всього за 1 день, а варто було перевалити через Кар-Кар, як на нього опустився – що б ви думали? Туман!
Долина Народної
Повернувшись в долину Народної, ми якийсь час вагався, чи йти на вершину. З одного боку, побувати в цьому районі і не зійти на гору – блюзнірство чистої води, з іншого – Народна, за прикладом цариці, була оповита туманною імлою, нижня кромка якої спускалася до самого підніжжя. Однак 20-хвилинний спір з самими собою – йти чи ні? – вирішив раптово виступив сонце. Вірніше, через расступившиеся хмари на пару хвилин прорвалися його промені – самого сонця не було видно, але були явні ознаки того, що десь там, трохи вище, воно є, і, швидше за все, там шалено красиво. «Йти, і терміново!», — вирішили ми і, залишивши речі на піклування турклубу «Уральські стежки», який стояв біля підніжжя, вирушили в небеса.
В долині Народної
Шлях на Народну простий: легкий підйом по пологому засніженому кулуару, пара годин невимушеної бесіди з попутниками в спокійній обстановці, ніяких кам’яних нагромаджень, завалів, маса струмочків по дорозі. Весь шлях супроводжується турами, так що заблукати тут, навіть по вуха в тумані, здавалося справою вельми проблематичним. І ось ми на вершині.
Підйом на Народну
Перебуваючи тут, прекрасно розумієш, чому деякі звуть її Народною горою – народу тут тьма! Враховуючи нелегкі погодні умови (а 19 липня, в день сходження, приємно сочетавшегося з самою серединою літа, на Народній було ні багато ні мало -5° С і валив сніг), на горі було всього чоловік 15, хоча в кращу погоду тут, кажуть, ходять цілі натовпи. Про цих натовпах красномовно нагадує сама вершина, вона поцяткована написами і завалений всяким мотлохом», як написав «Сто днів на Уралі» Микола Рундквист.
Телеграфирую назад: товариш Рундквист, за ці роки на вищій точці Уралу нічого не змінилося! Хіба що згадані в книзі газові балони хтось забрав, а може, їх просто начисто приховало снігом. Побродивши по вершині і два рази спіткнувшись об лежить тут меч (!), ми вирушили вниз. Сходження вирішили вважати досконалим, нехай і не побачили тих красот, на які сподівалися.
Вершина Народної
Звичайно, кожен раз, повертаючись з походу, розповідаєш всім, що ти побував в особливому місці. В дивовижному місці. І такого більше ніде немає. І, звичайно, кожен куточок природи особливий по-своєму і порівнювати краси безкрайніх просторів Татарстану з загадковістю Західного Сибіру не візьметься ніхто.
Проте, для нас, жителів Уралу, Приполярний Урал – місце справді особливе. Після побаченого в голові пропадають питання про те, чому у нас так різко змінюється погода. Розумієш, що Урал не дарма оспівували в піснях і складали про нього вірші, адже це не тільки опорний край держави, але і її серце, що поєднує в собі і тайгову глухомань, і гірські вершини, і неполоханих людиною представників фауни, зустріч зі слідами яких викликає не тільки захоплення, але і благоговійний жах.
Перетворення Каті
Перетворення Олени
Після цього повернення в місто здається ніж-то безглуздим – там, у горах, життя така, яка вона і повинна бути, і розумієш це, лише провівши багато днів за законами природи, по сусідству з такими ж, як і ти, небезпечними божевільними, які вчинили втечу від затишній ліжку, гарячої води з-під крана і ситної їжі три рази на день до основи власного буття – до дикої природи.
І, повертаючись у місто, відчуваєш його неприродність, облегченность, а ще дуже добре відчуваєш, як пахне вода з-під крана. І коли, прокидаючись зранку, бачиш в вікно, що на місто опустився щільний туман, перша ж виникає думка «О, ні! Як же я піду, GPS адже залишився у Олени!» через деякий час викликає лише нервовий смішок: ми ж у місті. Тут сили природи вже не влавствуют над нами в тій же мірі, як в дикому лісі, а наше орієнтування спростилося до доріжок, тротуарів і пішохідних переходів. Однак вибратися з пастки, нехай навіть кам’яних джунглів, з допомогою власної інтуїції, як і раніше, залишається ні з чим не порівнянним задоволенням.
Дякую
