Колись давно ми з сім’єю переїхали з Махачкали в Краснодарський край. І розповідь «Жебрак» – це історія мого життя. Ось це я пережила. Пишу від імені мого сина, який через багато років розповів мені, як побачене змінило її ставлення до життя.
Народився я на Кавказі в мирний час. Тоді всі народи жили дружно, ніхто не питав, якої ти нації. Гостинні горяни запрошували в свій будинок російської людини як брата. Мама працювала у великому ресторані директором. Тато − при ній експедитором. У 90-ті роки це була престижна робота. Наша сім’я ні в чому не потребувала. Я закінчив школу, поступив в інститут. Батьки за все заплатили. Не життя, а малина.
Але сталася біда. Наше місто стало «нагріватися», його стали називати «гарячою точкою». Ні, не «гарячої», а «киплячої». Треба було бачити і пережити те, що коїлося. Мирна земля застогнала від, м’яко кажучи, конфліктів.
Вирішили терміново їхати, точніше, тікати. Продали за копійки квартиру. Благо, були заощадження. З великими сумками вночі відвіз нас поїзд в глибинку Росії.
Купили у селі невеликий будиночок без зручностей. Але раділи, що не стріляють, можна спати спокійно, не тремтіти, що постукають у двері.
Це спокій тривав недовго. До сільського життя ми не були готові, а іншої роботи не було. Почалися фінансові проблеми. Папа відразу «надломився», став випивати. Я зустрів нових друзів, гарних дівчат. Вечорами допізна «Диско-бар», а вдень відсипався. Мама стала продавати золоті прикраси, нажиті роками. Продала останні сережки і зажурилася: «Як далі жити?»
І випадково знайшла тимчасову роботу в сусідньому селі. Платили на кожен день. Приносила яйця, хліб, картоплю, крупу. Ми з батьком трошки повеселішали, а в матері очі стали ще сумніше.
У мене з’явився добрий дружок, правда, він був одружений. Але сім’єю не дуже дорожив. Він знав все в окрузі. Ми з ним на мотоциклі об’їздили весь район. Звичайно, шукали «пригод». Нам заважала його дружина: скандалила, лаялася, загрожувала вени порізати. Набридло все «корешу», він вирішив розлучитися і відвезти дружину до батьків в інше село. Надумано − зроблено.
Підігнали вантажівку, повантажили все придане і поїхали. Один за кермом, я в кузові. Там м’яко: килими, постіль, вузли пов’язані. Їдемо, я лежу, дивлюся в небо, балдію. Під’їхали до будинку батьків його дружини. Один пішов в будинок розбиратися з тещею. Я лежу в кузові, мені-то що? Нехай самі розбираються. Вулиця у них спокійна, машин мало, тиша. Десь через два будинки чую жебрака, в ті роки їх було багато.
«Дайте, заради Христа, я не багато прошу, що можете, я буду молитися за вас». Я скам’янів. Підняв голову з машини − і побачив маму. Стояла біля хвіртки, на неї кидався руда собака, а вона все просила у господині: «Не відмовте переселенцям, дайте, Христа ради».
Я не міг поворухнутися, в мені все захолодело. Один виглянув і повідомив: «Нікого вдома немає». Я звірячим голосом відповів: «Їдемо назад». Один нічого не зрозумів, слухняно завів машину, машина з ревом помчала по дорозі. У вухах лунали слова матері: «Дайте, заради Христа».
Повернувшись додому порадив одному: «Живи, заради Бога, з дружиною і більше не дуркуй!». І пішов додому. Ввечері повернулася мама і розгублено дивилася на нас: «Сьогодні господар мало заплатив». Я обняв маму, заплакав і сказав: «Не ходи більше до нього, я буду працювати».
В районі знайшов покинутий склад і відремонтував його своїми руками. Позичив гроші, купив трохи будматеріалу, почав торгувати − і пішли мої справи.
З того часу пройшло майже двадцять років. Я став процвітаючим бізнесменом. Батько з’явився в інший світ (царство небесне і вічний спокій), мама ні в чому не потребує. Кращі лікарі, санаторії − все для неї. Ходжу в церкву і привчаю дітей. Молюся Богу, що дав мені все пережити. Не проходжу повз людей з простягнутою рукою. І коли чую: «Дайте, заради Христа», мені так хочеться, щоб ці слова почули їхні діти.
