Попередники сучасної вушанки — ушанці і малахай (останній відрізнявся відкидним хутряним налобником) користувалися особливою популярністю серед селян, двірників і візників центральних і північних губерній.
Але і для заможних росіян шапка з сукна та хутра, закриває вуха від морозу і вітру, в усі часи була предметом першої необхідності.
Вушанка петербурзького торговця. 1872 рік.
Наказ Наркомату проти будьонівки
Перед Першою світовою війною головний убір, схожий на сучасну вушанку, вперше став елементом військового обмундирування: в російській армії для нижніх чинів ввели папаху з опускавшимся задником. В роки Громадянської війни суконна шапка з круглої тулією (ковпаком), навушниками, пов’язаними на маківці, налобником і невеликим козирком побутувала в Білій армії Олександра Колчака. А в Червоній армії вушанка спочатку з’явилася на флоті: чорну зимову шапку з назатильником і козирком з темного хутра узаконив наказ РВСР N 2443 від 27 жовтня 1921 року.
Бригадний комісар Т. Багнетів (на першому плані праворуч) розглядає озброєння червоноармійців під час Радянсько-фінської війни 1939-1940 років. Фото: Давид Трахтенберг / РІА Новини
.
Десять років потому, 31 січня 1931 року, згідно з наказом РВС СРСР N 14 схожу шапку — фінку — дозволили носити начскладу Червоної армії при наявності бекеші (фінка з вовняного сукна та хутра цигейки або каракулю повинна була відповідати кольору коміра бекеші). З 1936 року фінку стало носити і керівництво НКВС. Але основним головним убором особового складу всіх родів військ залишався трохи змінений зимовий шолом зразка 1919 року — утеплена будьонівка. Радянсько-фінська війна 1939-1940 років показала його абсолютну непридатність при морозах.
Тоді згідно з наказом Наркомату оборони СРСР N 187 від 5 липня 1940 року вся Червона армія і міліція наділи шапки-вушанки.
Вищий, старший та середній начальницький склад отримували вушанки з вовняної тканини і натурального хутра сірого кольору (за свій рахунок можна було шити з баранчика і сірого каракулю), а червоноармійці — з темного сукна і штучного хутра. Діяли правила носіння шапки-вушанки в строю і поза ним: прямо, без нахилу, так, щоб нижній край знаходився на ширину двох пальців над бровами, а центр зірочки або кокарди — над переніссям. Опускати навушники дозволялося поза ладу при температурі нижче мінус 10 градусів, а в строю — за наказом командира, причому навушники обов’язково зав’язувалися під підборіддям.
Солдат Сталінграда. 1943 рік. Фото: Георгій Зельма / РІА Новини
Вони прибули до великої війни…
Тільки ленінградська промисловість до кінця 1941 року дала фронту 640 тисяч шапок-ушанок1. А всього за роки Великої Вітчизняної війни було заготовлено 24,125 млн шапок-вушанок, з них 18,009 млн надійшло на постачання особистого состава2. Про одну з мільйонів залишив щемливі рядки поет-фронтовик Давид Самойлов:
А це я на полустанку
У своїй замурзанной вушанці,
Де зірочка не статутна,
А вирізана з банки»3.
Каракуль проти «риб’ячого хутра»
Повернулися з війни солдати багато років доношували армійські вушанки. І вони дуже швидко стали воістину всенародним головним убором, потіснивши чоловічі кепки та жіночі берети. У 1960-ті роки почалося масове виробництво хутряних шапок. А оскільки навіть недорогий хутро, овчина або кролик, був у великому дефіциті, великі надії покладалися на хімічну промисловість. Якщо вушанка з натурального каракулю в 1958 році коштувала 367 рублів, то штучна оцінювалася в 60 рублей4. (Для порівняння — зарплата вчителя становила 400 рублів, середня зарплата — 767 рублів.) До речі, після виходу в 1966 році культового дитячого мультфільму шапки-вушанки «на риб’ячому хутрі» стали називати «чебурашками».
Вушанки в СРСР носили всі поголовно. Відрізнялися вони лише хутряною обробкою (видра, ондатра, нутрія, бабак, хом’як, кішка, собака…), за якою можна було судити про статус власника. Пересічні громадяни найчастіше носили кролячі, овчинні або каракулеві шапки. Причому вибір моделей був досить обширним — вушанки класичні, фінки, ескімоски, «ленінградські», «олімпійські» (з козирком). Але і носили їх у різних регіонах по-різному. Москвичі завжди зав’язували вушанку на маківці, тому навушники, пов’язані на потилиці, відразу видавали іногородніх.
Дружина відомого іноземного саксофоніста Б. Клінтона
.
Норка проти пижика
Символом епохи застою стала пижикова шапка. Вушанка з пижика — хутра теляти північного оленя — стала необхідним атрибутом уніформи номенклатурних працівників, «дістати» її простому радянській людині було майже неможливо. Навіть передовику виробництва! Не випадково в чудовому фільмі «Дівчата» кращий бригадир селища красень Ілля Ковригін в суперечці з товаришем ставить проти «кубанки» свого «пижика».
Виняток складали спортсмени. У 1956 році на церемонії відкриття першою для збірної СРСР зимової Олімпіади в Італії радянські спортсмени з’явилися в розкішних пижикових вушанках. Як згадували чемпіони тих ігор Павло і Антоніна Колчины, «за ними італійці бігали, як за олімпійською медаллю: продай так продай. Тільки не на тих напали, ніхто з радянської команди свою шапку не продав. У самих перша»5.
Райони, де проживала номенклатурна еліта, народна чутка охрестила «пыжиковыми заповідниками». Коли в середині 1970-х років Л. В. Брежнєв — «перший денді» Радянського Союзу — з’явився на трибуні Мавзолею в норковій вушанці, всі члени Політбюро негайно поміняли пижика на норку. Однак «хутряний революції» не сталося — основна частина ответработников не змінила пыжикам до самої перебудови.
Біля Мавзолею можна було побачити найпрестижніші шапки… Фото: Фред Грінберг / РІА Новини
З життя пыжиков
Вірменське радіо питають:
— Що таке демонстрація?
— Це коли пыжики стоять, а кролики йдуть.
Вірменське радіо питають:
— Чому на всіх пижикових шапок не вистачає?
— Тому що останній відстріл пыжиков був у 1969 році, а останній відстріл партійних працівників — у 1937-м.
