Радянський Багратіон

0
341


Похмурий дощовий світанок вставав 24 червня 1945 року над Москвою: немов природа разом з людьми оплакувала мільйони полеглих у щойно завершилася війні. Куранти Спаської башти Кремля мірно відраховували секунди. Над Червоною площею, зайнятою парадними коробками, прозвучало: «Парад, смір-но-о!..» З десятим ударом від Мавзолею і Спаській вежі кинулися назустріч один одному два вершники.
Командувач парадом Маршал Радянського Союзу К. К. Рокоссовський – на вороному коні, приймає парад Маршал Радянського Союзу Р. К. Жуків – на білому. До них прикуті заворожені погляди присутніх на площі (напевно, навіть земного бога, що стояв у той час на трибуні Мавзолею). Дріб копит різко обірвалася. У тиші, що наступила миттєво зазвучав рапорт командувача парадом.
І ось уже супроводжуються потужними звуками зведеного оркестру-гіганта, який об’єднав 1400 музикантів, вершники рушили до построившимся для параду військ. Молодецькі (кожному немає і п’ятдесяти), значні, посадка видає вроджених кавалеристів. Це був тріумф – двох найвизначніших полководців Великої Вітчизняної.
Ввечері 25 червня в Кремлі відбувся прийом учасників параду. У своїй здравиці Рокоссовський не зміг, що цілком зрозуміло, обійтися без піднесеного складу: «Командування Парадом Перемоги я сприйняв як найвищу нагороду за всю свою багаторічну службу в Збройних Силах». Але яким тернистим був шлях до неї, цієї нагороди…
Робоче походження, освіта та виховання, початок трудового шляху, здавалося, зовсім не мали Костянтина Рокоссовського до військової кар’єри. «Народився р. Варшаві в 1896 р. в робітничій сім’ї. Батько – робітник машиніст на Ріго-Орловської, а потім Варшавсько-Віденської жел[езной] дорозі. Помер в 1905 р. Мати – робітниця на панчішній фабриці. Померла в 1910 році… Самостійно почав працювати з 1909 року. Працював робітником на панчішній фабриці р. в Варшаві (передмістя Прага) до 1911 р. і з 1911 р. до серпня 1914 р. працював каменотесом на фабриці Висоцького в р. Гройцы Варшавській губернії. Закінчив чотирикласне міське училище в 1909 р. р. в Варшаві (передмістя Прага)», – так писав Рокоссовський сам про себе.
Його життєвий шлях визначила, як виявилося, Перша світова війна. Покликаний в перші ж дні у 3-й драгунський Каргопольский полк, Рокоссовський прослужив у ньому рядовим, а потім молодшим унтер-офіцером аж до жовтня 1917 року. За відмінності в боях з німецькими військами був нагороджений Георгіївським хрестом і двома георгіївськими медалями. З добровільного вступу в Червону гвардію почався його півстолітній бойовий шлях у радянських Збройних Силах.
Про те, що приніс йому тридцять сьомий рік, сам Рокоссовський, по суті, ніде не писав, обмежившись буквально кількома загальними словами. Є в його автобіографії, датованій 4 квітня 1940 р., коротка фраза: «З серпня 1937 по березень 1940 рр. перебував під слідством у органах НКВС. Звільнений у зв’язку з припиненням справи». З-за її крайньої лаконічності не обійтися без хоча б невеликого коментаря.
На посаді командира 5-го кавалерійського корпусу, дислокованої у Пскові, Рокоссовскому довелося прослужити трохи більше року. Він був заарештований і з 17 серпня 1937 р. містився у внутрішній в’язниці УГБ НКВД Ленінградської області. «Били… Удвох, утрьох, одному зі мною не впоратися! Тримався, бо знав, що якщо підпишу – вірна смерть», – розповів сам маршал на зустрічі зі слухачами Військової академії ім. М. В. Фрунзе в квітні 1962 року. За спогадами генерала В. В. Балдынова, який перебував в ув’язненні разом з Рокоссовским, Костянтин Костянтинович, повертаючись в камеру після допитів, щоразу вперто повторював: «Ні в якому разі не робити неправдивих зізнань, не обумовлювати ні себе, ні іншого. Якщо доведеться померти, тому з чистою совістю».
22 березня 1940 р. Костянтина Костянтиновича звільнили з-під варти «у зв’язку з припиненням справи» – йому пощастило потрапити в число тих, кого торкнулася «мала реабілітація» 1939-1941 років. Дослідники сходяться на думці, що свою роль зіграло наполегливе клопотання командарма 1-го рангу (пізніше – Маршала Радянського Союзу) С. К. Тимошенко перед В. В. Сталіним, якого він знав з Громадянської війни, а також Г. К. Жукова…
Рокоссовський зустрів Велику Вітчизняну війну на посаді командира 9-го механізованого корпусу КОВО. До початку боїв корпус був майже повністю укомплектований особовим складом, однак матеріальної частини гостро бракувало. «Нещастя полягало в тому, – згадував маршал, – що корпус тільки називався механізованим. З гіркотою дивився я на поході на наші старенькі Т-26, БТ-5 і нечисленні БТ-7, розуміючи, що тривалих бойових дій вони не витримають. Не кажу вже про те, що і цих танків у нас було не більше третини призначеного за штатом. Ця третину становила близько 300 танків».
На відміну від багатьох інших вищих командирів, розгублених у плутанині початку війни, Рокоссовський з перших же хвилин проявив рішучість і здатність твердо управляти своїми нечисленними силами. Близько 4 години ранку 22 червня 1941 р. черговий доставив йому телефонограму з штабу 5-ї армії з приписом розкрити таємний оперативний пакет. Зробити це можна було тільки за розпорядженням голови Раднаркому СРСР або наркома оборони, але комкор, дізнавшись, що зв’язок з Москвою і Києвом порушена, взяв відповідальність на себе.
Зберігалася в пакеті директива вимагала негайно привести корпус в бойову готовність і виступити в напрямку Рівне–Луцьк–Ковель. Швидко провели необхідну підготовку, труднощі виникли лише із забезпеченням автомашинами, пальним, боєприпасами. Командир корпусу наказав розкрити знаходилися неподалік склади з боєприпасами та автопарк. Формально він перевищував свої повноваження, враховуючи, що склади були центрального підпорядкування. Але в обстановці безперервних нальотів ворожої авіації, при відсутності зв’язку з вищими штабами чекати дозволу було ніколи, тому де розписками, а де і загрозою застосування зброї опір интендантов було зламано. Зате корпус отримав можливість для швидкого маневру.
У перший же день війська пройшли понад 50 км, а 131-а моторизована дивізія (тобто піхота, посаджена на реквізовані автомобілі) досягла Рівне, зробивши 100-кілометровий марш. На наступний день 20-я і 35-я танкові дивізії також зосередилися на північний захід від Рівного.
Про те, наскільки своєчасними і єдино правильними були дії Рокоссовського, згадував колишній тоді начальником оперативного відділу штабу Південно-Західного фронту В. Х. Баграмян:
«Підходив до кінця третій день війни. На Південно-Західному фронті складалася все більш тривожна обстановка. Загроза, зокрема, нависла над Луцьком, де 15-й механізований корпус генерала В. І. Карпезо потребував термінової підтримки, інакше танкові клини ворога могли розсікти і зім’яти його. Чекали допомоги і оточені ворогом поблизу Луцька частині 87-й і 124-ї стрілецьких дивізій.
І от коли ми в штабі фронту ламали голову, як виручити луцьку угруповання, туди прийшли головні сили 131-ї моторизованої і передові загони танкових дивізій 9-го мехкорпусу, яким командував К. К. Рокоссовський. Читаючи його донесення про це, ми буквально не вірили своїм очам…»
У розпал боїв під Новоградом-Волинським, в ході яких німці намагалися відкинути 9-й мехкорпус на північний схід, щоб забезпечити просування до Києва, Рокоссовський отримав вказівку убити в Москву. Наказом Ставки ВГК він був призначений командувачем армією на Західному фронті і, таким чином, став в ряди безпосередніх захисників радянської столиці.
16 липня Рокоссовський прибув до Москви. Противник до цього часу висадив під Ярцево великий повітряний десант і намагався оточити на захід і схід від Смоленська 16-ю і 20-ю армії. Щоб не допустити цього, Ставка спланувала контрудар, для нанесення якого створювалися п’ять рухомих груп, кожна у складі кількох танкових і стрілецьких дивізій. Одну з груп для дій на головному, смоленсько-вяземском, напрямку і повинен був очолити Костянтин Костянтинович…
Захопивши Ярцево, з’єднання 3-ї німецької танкової групи прагнули просунутися по шосе до Вязьмі і одночасно розвинути наступ на південь до Ельне, в яку увірвалися частини 2-ї танкової групи. Група Рокоссовського отримала наказ командуючого фронтом наступ. В умовах безроздільного панування ворожої авіації група наявними силами зуміла оволодіти Ярцево. Протягом декількох днів вона відображала запеклі атаки танкових частин противника. 27 липня Ц. К. Тимошенко доносив у Ставку: «Ярцево твердо утримується Рокоссовским».
Це був великий успіх. Гітлер – вперше у Другій світовій війні (!) – був змушений віддати групі армій «Центр» наказ про перехід до оборони. І хоча обстановка в районі Смоленська продовжувала залишатися складною, стало ясно, що гітлерівський план блискавичної війни затріщав.
…Багато хто не без підстави стверджують, що внутрішньою красою, душевними якостями Рокоссовського був підкорений навіть Сталін, зовсім не схильний до сентиментів. Генерал-лейтенант Н.А. Антипенко наводить розповідь самого Костянтина Костянтиновича про те, як у грудні 1943 р. він, перебуваючи в Москві, був запрошений Верховним Головнокомандувачем на вечерю. Привід був більш ніж відповідний: і Сталін, і Рокоссовський народилися в один і той же день – 21 грудня.
«Було далеко за північ з 20-го на 21 грудня, – згадував маршал. – Були присутні деякі члени Політбюро. Атмосфера за столом була невимушена. Взявши мене за руку, Сталін відвів убік і тихо сказав: «Так, ми вас міцно образили, товариш Рокоссовський… Ну що ж, буває… Вибачте…» (вибачення, очевидно, належало до факту довоєнного арешту і тюремного ув’язнення. – Ю. Н.). Потім ми повернулися до столу. Хтось проголосив тост за здоров’я Сталіна. Закусили. Вставши з-за столу. Верховний підійшов до мене з повним келихом «Хванчкари» (його улюбленого вина), виголосив тост на мою честь і став цокатися зі мною так, щоб його верхній край келиха був би не врівень з моїм, а трохи нижче. Я знав цей грузинський звичай, що виражає особливу повагу, і сам поспішив опустити свою чарку нижче. Сталін повторив свій прийом, опустивши руку з келихом ще нижче, те саме зробив і я. Зрештою наші келихи опинилися на підлозі. Це всіх розсмішило».
За деякими спогадами, вождь навіть називав Рокоссовського «моїм Багратіоном». Було б великою помилкою, однак, думати, що все це давало підстави для якихось поблажок. Між Верховним і Костянтином Костянтиновичем траплялися, хоча і рідко, сварки. Коли в травні 1944 р. Рокоссовський приступив до розробки плану операції по звільненню південній частині Білорусі з подальшим виходом в східні райони Польщі (в рамках майбутньої влітку Білоруської стратегічної операції), він прийшов до нетривиальному висновку. Ретельне вивчення місцевості, лісистій і болотистій, та особливостей оборони противника, переконали його, що необхідно нанести не один, а два удари рівної сили: одна – з району Рогачова на Бобруйськ, Осиповичі, інший – з району пониззя Березини на Слуцьк.
Але на наступний день, 23 травня, на нараді в Кремлі Сталін довго не погоджувався на пропозицію командуючого 1-м Білоруським фронтом.
«Двічі мені пропонували вийти в сусідню кімнату, щоб продумати пропозиції Ставки, – згадував маршал. – Після кожного такого «продумування» доводилося з новою силою відстоювати своє рішення. Переконавшись, що я твердо наполягаю на нашій точці зору, Сталін затвердив план операції в тому вигляді, як ми його представили».
Почалося 24 червня наступ військ Рокоссовського було успішним. За п’ять днів боїв, прорвавши оборону ворога на двухсоткилометровом фронті, вони оточили і знищили бобруйські угруповання і просунулися в глибину на сто з гаком кілометрів. Темп наступу становив 22 кілометри на добу! Так наполегливість Костянтина Костянтиновича перед обличчям Верховного дала свої плоди. І була оцінена по достоїнству: 29 червня 1944 р. Рокоссовський став Маршалом Радянського Союзу.
Відомий британський історик Б. Ліддел Гарт зумів, порівнюючи успіхи фронту Рокосовського та досягнення союзників, незадовго до цього висадилися в Нормандії, зримо показати принципову різницю між ними. «Здійснивши прорив лінії фронту безпосередньо на північ від Пінських боліт, війська Рокоссовського продовжували розвивати наступ зі середньою швидкістю 32 км в добу… Удари російських призвели до загального краху системи німецької оборони». Союзні ж війська на західному фланзі нормандського плацдарму під командуванням генерала О. Бредлі за три тижні боїв (зауважимо в дужках: проти куди менш грізного супротивника) просунулися, як підрахував Ліддел Гарт, всього на 8-13 км
Одним з найдраматичніших у полководницький долю Рокоссовського подій стали бойові дії 1-го Білоруського фронту на варшавському напрямку. Після Білорусі перед військами лежала Польща. А адже це була для нього рідна земля.
Всі радянські енциклопедії вказували, що він росіянин, і місце його народження Великі Луки. У содержавшемся ж у слідчій справі особовому листку по обліку кадрів наводилися справжні відомості: місце народження – Варшава, національність – поляк. І ось він, варшавський каменяр, добровільно вступив рядовим в полк каргопольских драгунів і разом з ним вимушений піти з Польщі під натиском німецьких військ, повернувся сюди через тридцять років на чолі військ фронту для визволення своєї батьківщини від фашистського ярма.
У вересні 1944 р., пройшовши за 40 днів напружених боїв 700 кілометрів, форсувавши кілька річок, війська 1-го Білоруського фронту вийшли до Вісли. На її західному березі були захоплені три плацдарму, а на правому взята Прага – передмістя Варшави. Однак далі наступ застопорилося; в оточення потрапив один з танкових корпусів. У цей час у польській столиці, починаючи з 1 серпня, розгоралося антифашистське повстання. Але просування радянських військ в цей момент загальмувалося, вони не змогли прийти на допомогу повсталим варшавянам. Причини цього – предмет багаторічних суперечок військових істориків.
Сам Рокоссовський пояснював ситуацію, що склалася так:
«Я в бінокль розглядав місто своєї юності, де продовжував жити єдина рідна людина – сестра. Але бачив одні руїни. Війська були виснажені, понесли, звичайно, чималі втрати. Необхідно було отримати поповнення, підвезти велика кількість боєприпасів, створити резерви. Без цього ні про яке настанні через Віслу не могло бути й мови. Але ми допомагали повстанцям усім, чим могли: з літаків скидали їм так необхідні нам самим продовольство, медикаменти, боєприпаси. За два тижні було зроблено п’ять тисяч вильотів. Висадили через Віслу великий десант, але він успіху не мав і, зазнавши значних втрат, відійшов на східний берег».
За визнанням маршала, ні від керівника повстання головнокомандувача Армії Крайової Т. Бур-Коморовського, ні від польського емігрантського уряду жодної інформації про підготовку повстання не надходило. І надалі з їх боку не було спроб зв’язатися з радянським командуванням і скоординувати спільні дії. Коли ж Рокоссовський послав до Бур-Коморовського для зв’язку двох офіцерів-парашутистів, він не побажав їх прийняти. На зворотному шляху офіцери загинули. Не він намагався зв’язатися і з нашим десантом. 2 жовтня гітлерівці придушили повстання. Загинули 200 тисяч поляків, Варшава була повністю зруйнована.
12 жовтня 1944 р. відбулося рішення Ставки, згідно з яким командування 1-м Білоруським фронтом Костянтин Костянтинович передав Р. К. Жукову, а сам прийняв війська 2-го Білоруського фронту. За визнанням Рокоссовського, це було настільки несподівано, що він зопалу навіть запитав Сталіна, чим пояснити таку немилість – переклад з головного напрямку на другорядний ділянку. Отриманий відповідь: той ділянка, на який його переводять, не відноситься до другорядного, а входить у загальне західний напрямок, на якому будуть діяти війська трьох фронтів – 2-го Білоруського, 1-го Білоруського і 1-го Українського, не міг задовольнити Рокоссовського, образа не тільки на вождя, але і на свого давнього товариша по службі довго не залишала його. За власним визнанням Георгія Костянтиновича, з тих пір їх відносини були вже далеко не такими дружніми і сердечними, як раніше, провину за що він покладав на Сталіна, який у міру наближення кінця війни все більше «інтригував між маршалами – командувачами фронтами».
На війська фронту, яким тепер належало командувати Рокоссовскому, покладалося завдання відсікти угруповання, що діє в основній частині Німеччини, від східно-прусської. Почавши наступ 14 січня 1945 р., 2-й Білоруський фронт послідовно форсував річки Нарев і Віслу і успішно просувався на захід. Але через тиждень в початковий план довелося вносити корективи: відстали війська 3-го Білоруського фронту (командувач генерал армії І. Д. Черняхівський). Ставка сформулювала Рокоссовскому нове завдання – спільно з Черняхівським оточити і знищити східно-прусську угруповання противника…
Газета «Британський союзник» 11 березня 1945 р. образно визначила значення тих подій для подальшого ходу війни: «Велика частина міцного фундаменту прусського мілітаризму зламана».
На початку квітня 1945 р. Рокоссовського викликали в Ставку, де ознайомили з планом участі військ його фронту у Берлінській операції, 2-й Білоруський фронт повинен був наносити розсікає удар північніше Берліна, забезпечуючи тим самим правий фланг 1-го Білоруського фронту, і знищити сили ворога на північ від його столиці…
Союзницькі відносини із західними країнами дуже скоро змінилися холодною війною. Маршал Рокоссовський потрапив у самий її вир. У 1945 р. він очолив Північну групу радянських військ, дислоковану на території Польщі. Так тривало до жовтня 1949 р., коли його викликав до себе Сталін.
– Обстановка така, – сказав він, – що потрібно, щоб ви очолили армію народної Польщі. Всі радянські звання залишаються за вами, а там ви станете міністром оборони, заступником голови Ради міністрів, членом Політбюро і маршалом Полину. Я б дуже хотів, Костянтин Костянтинович, щоб ви погодилися, інакше ми можемо втратити Польщу. Налагодите справа – повернетеся на своє місце.
Вождь виявився відмінним психологом. Хоча Рокоссовського охоплювали змішані почуття, він відповів: «Я солдат і комуніст! Я готовий поїхати».
Гідно пройшовши випробування війною, Костянтин Костянтинович примушений був проходити перевірку великою політикою. Почалася його напружена робота по будівництву сучасної армії СРСР у союзній державі. Саме в ті роки була повністю модифікована організаційно-бойова структура армії. До моменту завершення Рокоссовским його місії у Війську Польському були реорганізовані сухопутні війська, ракетні з’єднання, війська ППО, авіації і Військово-Морського флоту. Організаційні зміни йшли паралельно з напруженою бойовою підготовкою військ, командирів і штабів, вдосконаленням взаємодії родів військ у рамках нової структури збройних сил. Практично заново була створена система мобілізаційних заходів країни, інтересам оборони країни підпорядковувалася модернізація мережі залізниць і автомобільних доріг, системи державного зв’язку. При активній допомозі Радянського Союзу почалося створення власної оборонної промисловості.
І на всьому лежала печать інтелекту маршала Рокоссовського, його високої організованості і незвичайно тактовного, душевного ставлення до підлеглих. Вже через два роки роботи в ПНР він мав усі підстави заявити, що «ніколи ще в Польщі не було такої армії, як наше народне військо».
І в ті роки, і багато пізніше об’єктивність не дозволяла польським історикам говорити про внесок маршала реформування Війська Польського інакше, як в плані позитивним.
22 жовтня у листі, направленому в ЦК ПОРП і підписаному Н.С. Хрущовим, радянська сторона висловила згоду на відкликання з Війська Польського офіцерів і генералів радянських Збройних Сил. У їх числі був і маршал двох народів Рокоссовський. 13 листопада він подав у відставку з усіх державних посад ПНР і через два дні повернувся в Москву.
Після повернення в СРСР Рокоссовський був призначений заступником міністра оборони СРСР Г. К. Жукова. Його стримана мова на жовтневому (1957 р.) пленумі, де був здійснений політичний розстріл Р. К. Жукова, робить честь його людських якостей. З числа маршалів і генералів він виявився єдиним, здатним на об’єктивність і співчуття до свого товариша і старому товаришеві по службі.
СОЛДАТСЬКИЙ ОБОВ’ЯЗОК. Для Рокоссовського після виходу на пенсію бездіяльність була нестерпна. Тому головною його справою стала книга спогадів. Писалася вона, за спогадами його близьких, важко, а іноді й болісно.
Коли рукопис начорно була готова, природно, постало питання про назву. Маршал делікатно, але твердо відхилив два десятка варіантів, показавшихся йому надто пафосними, выспренними, і зупинився на тому, який ліг на обкладинку книги – «Солдатський обов’язок».
Треба визнати, що «Солдатський обов’язок» Рокоссовського вигідно відрізняється від багатьох мемуарів витриманістю, відвертістю, в них навіть упередженому людині важко знайти відступу від істини, тим більше такі. Чесно воюючи, маршал мав повне моральне право відстоювати історичну істину, що називається, незважаючи на особи…
Слід визнати поширену оману, ніби Рокоссовський відрізнявся надмірною м’якістю і мало не сором’язливістю. Посилаються при цьому на випадок, коли, звільнившись з в’язниці, Костянтин Костянтинович запізнився до поїзда. Оскільки насувалася холодна весняна ніч, а переночувати було ніде, він, щоб нікого не заважати своїм проханням, повернувся на нічліг в катівню.
В тому-то й секрет саме йому властивого полководницького стилю: такт і увагу до навколишніх Рокоссовський, як ніхто інший, вдало поєднував з вимогливістю, взыскательностью і вольовим натиском.
З невластивою йому в звичайній обстановці різкістю він припиняв паніку, дезорганизующую війська і обрекавшую їх на явну поразку. «Всіх, помічених у прояві боягузтва і панікерство, взяти під особливий нагляд, а в необхідних випадках, що визначаються обстановкою, застосовувати до них все запобіжного заходу… аж до розстрілу на місці», – таку категоричну вимогу зустрічаємо в його наказі військам Брянського фронту. Інша справа, що Рокоссовський не опускався до грубості і рукоприкладства, до яких були схильні багато інших маршали і генерали.
Разом з тим, як відзначали багато знали його, однією з прекрасних рис К. К. Рокоссовського «було те, що він у самих складних умовах не тільки вмів оцінити корисну ініціативу підлеглих, але і викликав її своєю енергією, вимогливістю і людським поводженням з людьми».
Юрій РУБЦІВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here