Сталося це на Великдень 199… року. Дзвінків було море. Співгромадяни гуляли, веселилися, пили й закушували. Періодично давали один одному стусанів, але не зі зла, а лише з лихий видали, так властивою нашим людям.
І лише відома своєю постійністю частина населення, якій свято, що війна, як завжди, викликала швидку, щоб проконтролювати стан похитнулося здоров’я допомогою приїзду вашого покірного слуги.
Отримавши виклик до подібного «гостеві», бригада швидкої почала рух крізь загальне веселощі, не підозрюючи про наближення засідці.
Так, забув сказати. Їздила тоді швидка допомога не на «газелях» і «форд», а на «рафиках». І хоча вони були тісними, але легкими і легко протискувалися через будь-які двори і доріжки, шириною взагалі не призначені для проїзду. І ось, виїжджаючи з одного провулка по вузькій, злегка асфальтованої стежці, ми відчули, що наша машина раптово сіла на задній міст і зупинилася. З матірних воплів вийшов на свіже повітря водія стало зрозуміло, що сталося щось страшне — ядерна зима порівняно з цим була б просто диснеївським атракціоном. Виявилося, «рафік» провалився задніми колесами в розлом асфальту і «сів на черево». Причому сталося це в такому тихому і негабаритному місці, де і машини ніколи не їздять, підігнати було можна, щоб зачепити і витягнути. Тепер ми очікували «технічку», а потім і зміну машини. Загалом, настрій було зіпсовано. Сидимо в салоні, сумуємо. На вулиці народ гуляє. Тут звідки не візьмись в салон просунулась рожа. Обдала всіх перегаром і нудотно-весело проорала:
— Що, доктора, сталося?
— Так, ось, — кажу, — на черево сіли.
Рожа радісно, але без глузування осклабилась і гаркнула:
— Зараз вирішимо проблему. Тільки з машини не виходьте.
Обернувшись до стоїть неподалік компанії, щасливий володар п’яної пики весело закричав:
— Мужики! Гайда сюди, допоможемо! Все-таки «швидка».
Від допомоги п’яних, особливо на вулиці, я давно вже нічого доброго не чекав. Тому напружився. Але тут ми відчули, що наша машина… піднімається з легким погойдуванням, як гондола повітряної кулі, даючи сидячим в ній насолодитися тишею польоту. Натовп мужиків різного віку обступив автомобіль і, піднявши його на руки, перенесла разом з нами, що сидять усередині, на дорогу. Там, так само дбайливо поставлений на асфальт, «рафік» ще пару раз хитнувся на підвісці і затих.
Сказати, що я був здивований, — це нічого не сказати. А мужики, не зупиняючись і загорланив на всі лади щось бравурне, покрокували далі. Зрозумівши, що треба б хоч спасибі сказати людям, я вийшов з кабіни, маючи намір потиснути кожному з них руку. Але марно. Вони мене вже не бачили і не чули. Вони йшли на свято, їм вже було добре і без моїх подяк.
А я сів назад в кабіну і довго дивився їм услід, думаючи про щось своє, поки водій не штовхнув мене в бік, перепитуючи адресу виклику.
***
— Допомогти швидкої — святе діло. Тільки спробували б вони зараз «газель» на руках віднести, — фельдшер посміхався. Він любив працювати з цим лікарем. Лікар міг цікаво розповісти багато про що. А головне, бачив те, на що звичайна людина ніколи не зверне увагу.
— Вони зараз не те що «газель» або «рафік» витягнути не можуть, вони зараз в більшості своїй носилки допомогти до машини дотягнути відмовляються. Не їх це, бачте, справа. Навіть коли родича нести. Це тепер наші проблеми — не їх. Їхня справа — користуватися послугою. Вони тепер тільки споживати можуть.
Потре… Споживачі, прости Господи.
* У співдружності з Дмитром Шишковим, колегою і другом.
