В минулому пості багатьом критикам не сподобалося те, що в якості ілюстрації я взяв деякі фільми радянського і американського виробництва. Мовляв, навіщо спиратися на казки, потрібно наводити уривки з серйозних нудних книг, до місця і не до місця вставляти цитати класиків і т. д. Хоча розумним людям вже сто років тому було зрозуміло, що кіно є найважливішим з мистецтв і вкрай недалекоглядно недооцінювати його значення, вважаючи, що відбувається на екрані є не більш ніж чиєюсь фантазією, яка не має відношення до реального світу. Якщо у фільмі «Кубанські козаки» на центральному місці показаний ринок, то це означає, що влада якщо не пропагують такий вид відносин, то вважають його у даний момент як мінімум нормальним.
Але я не про це. Сьогодні часто можна почути від кинообзорщиков, що сучасні фільми пішли г…но, що режисери — дебіли, сценаристи — наркомани, а актори — істерички. І що градус упоротости фільму тим вище, чим більше сюжет пов’язаний з Радянським Союзом або Великою вітчизняною війною, йдучи у відверте фентезі, коли тема стосується 20-30-х років або Великої жовтневої революції. Жодною мірою не сперечаючись з такою оцінкою роботи творців, хочу висловити категоричну незгоду з висновками кінокритиків. Оскільки практично кожен другий з них в кінці огляду неминуче приходить до думки, що потрібно повертати худради, «як в СРСР».
І тим більше дивно чути про необхідність цензури від наших лівих. На їх думку, лише в цьому випадку фільми стануть краще якістю і припиниться, нарешті, обливання брудом подвигу вояків Червоної армії, чекістів, і взагалі, комуністів. Немов не розуміючи, що сучасні фільми такі не тому, що інших режисерів немає, а тому що політика правлячого класу диктує їм подібний погляд на історію своєї країни. І дуже добре, що сценаристи пишуть сценарії в перервах між наркотичною та алкогольним дурманом, а актори грають так, ніби Станіславський і не жив ніколи. Відродження ж худрад, якщо воно станеться і сидіти там будуть люди відповідальні, призведе лише до того, що антикомуністична пропаганда у фільмах стане набагато тонше і якісніше.
І замість тупих Михалковський створінь, зовсім не досягають своїх цілей пропаганди, буде пронизливе «Холодне літо 53-го». Прекрасно підібрана музика, відмінна акторська гра і режисура і… прекрасний зразок якісної антирадянської пропаганди. Просто почитайте коментарі до ХЛ53 на ютубі і порівняйте їх з відгуками на ВУС. Бачите різницю?
кликабельно
Хоча це і перебудовний фільм, але це зразок того, наскільки ефективно могла працювати цензура в СРСР з дискредитації сталінської політики. Але не тільки. Ви ніколи не замислювалися, що ось ці образи тупих лиходіїв-енкаведистів і невинно репресованих інтелігентів не придумані недавно. Що сучасним творцям довелося лише трошки підрихтувати образи, що дісталися в спадок від старих добрих радянських фільмів 60-70-х років?
Згадайте багатосерійний фільм «Вічний поклик». На мою скромну думку найсильніша картина з геніальною акторською грою. Пам’ятаєте, як до сьомої серії позитивний герой чекіст Яків Алейников перестає бачити перед собою людей і у всіх своїх колишніх товаришів підозрює ворогів. В результаті за доносом відправляє в табори Івана Савельєва, а заодно і зовсім вже непричетного Аркадія Мовчуна. Причому, саме що відправляє, оскільки ніякого суду не показано, а голова райкому Кружилін прямо звинувачує Якова в самоправстві. Пізніше Полікарп Матвеичу і самому довелося на деякий час виїхати з області, зникнути, інакше і йому не минути терміну в таборах з-за сварки з Алейниковим і попадання на олівець молодому чекістові Тищенко. Останній зображений вже практично за сучасними канонами у вигляді зловісної фігури в напівтемряві.
Беремо інший фільм приблизно тих же років — «Місце зустрічі змінити не можна». Мабуть, навіть більш улюблений в народі, хоча тут скоріше відіграє харизма Володимира Висоцького. Всі ми знаємо, що колишнього фронтового товариша Шарапова — рядового Левченко якась тилова криса з «мордою хоч прикурюй» ні за що відправляє до табору. Причому, обидва служили не де-небудь, а в штрафній роті. Заслуговує уваги вигадана історія самого Шарапова на малині у бандитів. Та сама, де «не було у вас умислу не теракт???». Укупі з чином Жеглова, який ні перед чим не зупиниться, щоб посадити будь то злодюжку-кишенькового злодія Цегли або невинного Іван Сергійович Груздєва, все це робить не саме сприятливе враження про органи безпеки того часу.
У 60-ті роки вийшов не менш геніальний фільм «Голова». Труднощі повоєнного життя зруйнованих колгоспів і праця колгоспників показаний дуже опукло, якщо не сказати навіть чорнушно. Але саме на цьому тлі особливо огидно виглядає постать эмгэбэшника Калоєва, який третирує героя Ульянова. Причому, навіть незрозуміло, чого він так до нього причепився. А просто ось такий він. Владолюбний, що не терпить незалежних людей. Практично Сталін, яким його зображує Хрущов.
При цьому образи ці запропоновані глядачам дуже делікатно, і зрозуміло чому. У 60-70-х ще були живі ті, хто пам’ятав сталінські часи, і знав, чим були викликані події 37-38 років. Для них слово шкідник не було порожнім звуком, вони стикалися з ними наживо в державних і партійних установах, інститутах і конструкторських бюро, на заводах і в колгоспах. Тому якщо «великий терор» і згадується, то лише у вигляді абстрактного, на кшталт «зараз вже не ті часи» або «пройшли ті часи», як у фільмі «Секретар обкому». Що це за часів і що там відбувалося? Хапали на вулиці і четвертували за слово сралин? Відправляли в табори за косий погляд у бік портрета вождів? Незрозуміло. Зате і спростувати нічого неможливо. Для партноменклатури ж, що захопила владу в країні, ці слова мали більш ніж чітке наповнення. Пройшли ті часи, коли їх ідейні попередники були тихіше води нижче трави. Настав новий час. Їх час.
Тому ви не знайдете в фільмах тих років хоча б спроби об’єктивно підійти до питання про причини процесів 30-х років. Практично завжди під гаслами боротьби з ворогами народу під каток НКВС потрапляють прості, невинні люди. Навіть у дитячому фільмі «Доля барабанщика» 1976 року режисери примудрилися змінити кінцівку на догоду політичній кон’юнктурі. В кінці оригінальної повісті Гайдара батько барабанщика визнається синові, що він винен, що оступився, а випустили його раніше терміну лише за старанну роботу. У фільмі ж Игишева батько повідомляє синові, що був невинний, а підставила його власна дружина. Втім, режисер просто проявив турботу про дитячій психіці.
Але чи не правда, що після такої ювелірної обробки реальні справи Тухачевського, Єгорова, Блюхера, делегатів того самого з’їзду, лікарів, ленінградців, трудовиків-селян, промпартийцев та інших гідних людей вже не здаються правдоподібними. Оскільки їх ламали такі люди, як Алейников, Тищенко і эмгэбэшник Калоєв, які в кращому випадку в умовах контрреволюційного терору слідом за Сталіним почали бачити навіть у своїх товаришах ворогів радянської влади. У гіршому це робилося з кар’єристських міркувань або вони просто були садистами. А Радянський Союз 30-х років — «сталінська епоха», «ті часи», як стає зрозуміло, дали таким людям всю свободу дій.
Якщо піти трохи далі, з’ясується ще більш страшне. Хто сказав, що Троцький, Зинов’єв, Каменєв, Бухарін та інша «ленінська гвардія», також не були оклеветаны і засуджені ні за що? Якщо і цих шанованих і інтелігентних людей в пенсне садили Жегловы, на якого не знайшлося свого Шарапова, Алейниковы, Калоевы та інші «морди, хоч прикурюй»? Тоді виходить, що і троцькізму і троцькістських змов не існувало в природі, з’явившись лише плодом уяви Сталіна?!
Я не хочу сказати, що якихось процедурних порушень або навіть злочинів з боку співробітників ОГПУ/НКВД/МДБ того часу не могло бути, тому що сталінський СРСР був раєм на землі. Я лише хочу сказати, що фільм — це засіб пропаганди правлячого класу, і якщо нам показують щось одне, замовчуючи про інший бік медалі, то…
Пригадайте, що ті ж американці при переписуванні історії Другої світової чи В’єтнамської воєн спираються аж ніяк не тільки лише на багатотомні талмуди професорів з низькою соціальною відповідальністю. Підручники можна переписати, мемуари придумати, енциклопедії виправити. Але метою всього цього є не купка студентів-істориків, яким за службовим навчання потрібно прочитати ці праці. І навіть не школярі, які завдяки сучасній системі освіти з уроків історії запам’ятовують лише єгипетські піраміди, круті шоломи грецьких воїнів, лицарів і Петра Першого. Метою правлячого класу є клас протилежний в цілому, пропаганда серед неї ідей, що роблять неможливим зміну існуючого стану речей. У нашому конкретному випадку це означає дискредитацію майже сорока років радянської історії, коли пролетаріат дійсно був біля керма держави. Щоб не дай бог у народу не виникло бажання зробити так, як тоді, «ви ж не хочете масових розстрілів?», «хочете з киркою йти рити Біломорканал?».
І тут найважливішим з мистецтв залишається кіно. Якщо нам по телевізору показують, що троцькістських змов не було, а був лише параноїк Сталін зі своєю кривавою свитою, то одне з двох. Або Сталін і правда був таким, або… владу в країні в 50-ті роки захопили ті самі, що здаються нам сьогодні міфічними троцькісти, намагаються реабілітувати і виправдати не тільки своїх попередників, але перш за все самих себе і свої дії. А вам який варіант ближче?
