Добре мати в друзях депутата. Особливо на заліку. Навіть якщо він про це і не підозрює

0
35

Десь на початку двотисячних я вирішив змінити орієнтацію. Ні, не те, що ви подумали. Професійну. Тільки-тільки я звільнився зі Збройних Сил і подумував чим зайнятися. І тут відкривається в нашому місті філія одного українського вузу, а при ньому заочна кафедра психології. Ось і вирішив отримати спеціальність психолога. Захотілося вдихнути повітря студентської вольниці.

Та тільки не врахував, що в нинішні часи навіть за повітря, яким дихаєш в стінах комерційного вузу, деколи доводиться платити.
Дуже швидко з’ясувалося, що в цьому вузі махровим цвітом розквітла така система поборів і зборів, який податківцям ще вчитися і вчитися. Хочеш отримати без проблем четвірку на іспиті – будь люб’язний, внеси відповідну пожертву старости своєї групи. А той вже занесе це пожертва викладачеві. Хочеш «відмінно» – це вже інша сума пожертви. Аналогічно кожен залік, контрольна, курсова мали свою тверду таксу. Але я, як людина старого гарту, колишній офіцер, намагався все здавати сам, без «квачі». Зазвичай виходило. Але як злісний неплатник податків», глухе невдоволення деяких викладачів собі в карму заробив.
І ось вже де-то на третьому або четвертому курсі отримую завдання написати реферат на якусь книгу нікому не відомого українського «корифея» від психології. (На той момент я жив у Криму, який був ще українським). Самої книги мені, звичайно ж, не дали. Мовляв, піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що. Закопався я в інтернет в надії, що там знайду цю книжку. Та не тут-то було. Автор цього так зашифровался, що слідів його в мережі трохи і трохи. Навіть я, колишній шифрувальник зміг знайти тільки якесь мутне згадка про це шедеврі психологічної думки, який начебто обретался в бібліотеці Академії наук України. І все. На законне запитання-претензію своєму викладачеві про відсутність першоджерела, та відповіла, що книжка ця – велика цінність, випущена всього в якійсь сотні примірників, але є (про щастя) в бібліотеці інституту. Ага, де та бібліотека, і де я. До речі, з розмов з однокурсниками з’ясувалося, що вони отримали аналогічні завдання написати свої роботи за таким же примарним видань, що існують в якомусь іншому вимірі. Загалом, повний облом. Але дуже добре кимось спланований.
Я вже було зовсім зажурився, прикидаючи, яку фінансову проб’є пролом здача цього заліку в моєму бюджеті, коли мене врятував дзвінок друга.
Ігорьок був колись моїм підлеглим в бутність його служби строковиком. Теж шифрувальник. Звільнився, повернувся додому в Київ, де благополучно надійшов у Державну Службу охорони і якийсь час служив у Верховній Раді. Ось він мені подзвонив, абсолютно несподівано, але вчасно. Тут мене осяяло: а раптом у бібліотеці Верховної Ради знайдеться ця книга. Я розповів йому всю історію з цієї нещасливої книгою, націливши на бібліотеку Верховної Ради і попросив допомоги. Ігорьок пообіцяв допомогти чим зможе.
Після цієї розмови пройшла одна тиждень, інша, повна тиша. Термін здачі роботи невблаганно наближався, а відсутність хоч якихось звісток змушувало подумки змиритися з неминучими фінансовими збитками. І ось, коли до здачі нещасливого заліку залишалася якась пара – трійка днів, на порозі моєї квартири виріс листоноша з рекомендованою бандероллю на моє ім’я. Причому дивився на мене цей листоноша якось здивовано-насторожено, ніби моя персона викликала у нього підозри в тому, що я той, за кого себе видаю. Пред’явлений до огляду паспорт розвіяв сумніви служителя пошти, і бандероль перекочувала в мої руки. Причина цих підозр з’ясувалася відразу ж, як тільки я взяв отриманий конверт. Не конверт, а Конвертище, на якому з намальованими атрибутами Верховної Ради України красувався мало того, що зворотна адреса цієї Ради, так ще й прізвище депутата-відправника, яку віщали з кожного праски. Зрозуміло, що такий непоказний, одягнений по-домашньому суб’єкт як я, за поняттями листоноші просто не міг бути одержувачем настільки серйозного конверта. А в конверті виявилася ксерокопированная брошура того самого українського корифея психології, чия праця мені належало вивчити і розписати у фарбах. До брошурі додавалося кратенькое супровідний лист, підписаний тим же самим депутатом. Я трохи охрінів від такого, бо шановний депутат, який підписав лист, в якому спорідненість, приятелювання і навіть у відокремленому знайомстві зі мною і близько не стояв. Картина прояснилася трохи пізніше після дзвінка мого київського одного, розповів про те, яка багатоходова операція була виконана ним в ім’я мого спасіння. Виявляється, він навів довідки, переконався в тому, що книги в бібліотеці Верховної Ради ніколи не було (хто б сумнівався), але вона є в бібліотеці Академії наук України, після чого залучив на допомогу свою приятельку, яка працювала секретарем цього самого депутата. Ну а далі все, як говориться, справа техніки і спритності рук. Від імені шановного депутата нею був зроблений офіційний запит в бібліотеку Академії, шукана книга отримана, ксерокопирована і вислана мені. Окрилений я прямо від порога сів за комп’ютер, і через кілька годин роботи реферат на цей наукоподібний психологічний опус був написаний. З ним і відбув на залік.
Початок заліку розвивалося за звичним сценарієм. Дама, викладач психології, яка брала залікові реферати, запропонувала всім присутнім представити їй написані роботи, оголосивши, що ті, хто не спромігся написати, будуть замолювати свої гріхи в індивідуальному порядку (мабуть, з використанням замість молитовника різаною паперу з портретами американських президентів). Відмазки, типу «не вдалося дістати першоджерело», розглядатися не будуть. Всі засоромлено мовчать, розуміючи, що проти лома немає прийому. Я єдиний встаю, підходжу до кафедри і викладаю свою роботу. У препода спантеличений вигляд.
– Це що таке?
– Як що? Реферат.
– На яку роботу ваш реферат?
Називаю автора, назву.
– Як це ви могли написати реферат на цю книгу? Ви мене обманюєте.
– Ну чому ж? Відкрийте, прочитайте.
– Ви не могли написати реферат на цю роботу, тому що її у вас просто не було.
– Ви хочете сказати, не могло бути за визначенням? Так, цієї книги у мене дійсно немає. До речі, вас не бентежить той факт, що заявлений вами до виконання першоджерело неможливо дістати в принципі?
– Це не моя проблема. Ну і як же ви примудрилися написати реферат без книги?
– Книги у мене дійсно немає, оскільки вона, крім вашого вузу є тільки в бібліотеці Академії наук України. Але у мене є її ксерокопія.
– І звідки ж, дозвольте дізнатися?
– З бібліотеки Академії наук. Я звернувся до свого друга, народному депутату (називаю прізвище). Він послав запит в бібліотеку, і йому люб’язно надали цей раритет для ксерокопіювання. Ось ксерокопія. Бачите, на лицьовій стороні брошури стоїть штамп бібліотеки. А ось і конверт відправника із супровідним листом.
Беру на світ божий фірмовий конверт з логотипом Верховної Ради, розгортаю і показую лист.
– Думаю, тепер у вас немає сумнівів в тому, що реферат написаний саме на цю книгу. Ну а якщо ще є сумніви, почитайте мою роботу, звіртеся з книгою і переконайтеся. Адже у вашому вузі книга є. А якщо вам далеко за нею їхати, то я вам на час надам свою ксерокопію.
Всю заключну частину цього діалогу викладачка слухала з відкритим ротом і квадратними очима, будучи не в силах видавити з себе що-небудь зрозуміле, мабуть, мріючи провалитися куди-небудь подалі від гріха. Ще б! Звичайно вона подумки прокачала ситуацію і швидко намалювала для себе всі можливі сумні наслідки, буде спілкування з таким студентом, мають у друзях відомого депутата Верховної Ради, раптом піде не так.
– Ну, так що з моїм рефератом? Я можу бути вільним чи ще є якісь питання?
Вкрай приголомшена «психологиня» нарешті знайшла дар мови, підібрала обвислу щелепу, розсипався в похвалах і компліментів на мою адресу, поставила у приклад всім іншим студиозусам і тільки що не з поклонами провела мене до дверей, сказавши, що я отримую не просто залік, а залік з відзнакою. З аудиторії я вийшов з високо піднятою головою виграв бій полководця.
Мабуть ця історія швидко дійшла до вух кого треба. У всякому разі, всі подальші заліки не тільки у цього викладача, але й у інших викладачів з інших дисциплін я отримував практично «автоматом» без всяких там натяків на «мастило».
Ось так. Не май сто рублів, а май сто друзів. І навіть не сто, а хоча б одного друга-депутата. Навіть якщо він про це і не підозрює.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here