Настав ранок, таке ж тихе в Порт Байкал, як і ніч. Тут практично немає машин, пором пройшов рано вранці, а поїзд прибуде тільки завтра ввечері… Лиш тихо-тихо падають з неба величезні сніжинки на тлі суворих байкальських скель нагадували нам, що час не застигло на місці.
…Ми спустилися в готельний буфет, де усміхнена добродушна офіціантка, вона ж — кухар, нагодувала нас вкуснющими котлетами з омуля з гречкою. А потім ми озброїлися фотоапаратом і вирушили підкорювати КБЖД…
А що означають ці букви, чи знаєте ви? Якщо ні, то підкажу. Це означає «Навколобайкальська залізниця». Ще в кінці 19 століття був прокладений Великий Сибірський шлях від Уралу до Іркутська і від Байкалу до Тихого океану. Скрізь шлях успішно і надзвичайно швидко був побудований. Єдина проблема була — як перетнути Байкал? По березі прокласти колії було просто ніде, бо берег тут, особливо на західному березі, майже скрізь обривається в воду під дуже крутим кутом.
Знайшли вихід: в Англії замовили два величезних порома, на кожному міг поміститися цілком залізничний склад. Вони поєднали дві частини дороги. А взимку по льоду прокладали рейки, і конячки вагони тягнули туди-сюди.
Але зростав вантажообіг, дорога виявилася дуже затребуваною, і треба було все ж якось налагоджувати постійний зв’язок.
Проектувальник взялися за свої циркулі і зробили висновок: із всіх варіантів залізничного шляху уздовж Байкалу найвигідніший прямо вздовж берега озера, незважаючи на те, що це вимагає масштабних вибухових робіт, будівництва численних тунелів і підпірних стінок. Загалом, з усіх ділянок Транссибу цей виявився найдорожчим, обогнавшим інші у багато разів. Але іншого виходу не було.
І ось вже в 1903 році за Кругобайкалке побіг поїзд. Він йшов вздовж лівого берега Ангари, а потім в Порту Байкал різко повертав на захід, і далі оббігав навколо всю південну край озера, тікаючи від нео в Танхое.
І, може бути, так було б і зараз, якби не будівництво Іркутської ГЕС у 1950-ті роки. Дорога вздовж Ангари була приречена на затоплення. Тому побудували нову гілку безпосередньо від Іркутська до Слюдянке, а гілка від неї до Порту Байкал стала тупиковою.
Ми вирішили прогулятися до найближчої кам’яної галереї на дорозі. Взагалі на дорозі, як я вже писала, безліч тунелів, арок, красивих стінок, мостів тощо, але на повний огляд треба хоча б три дні. Ми ж тверезо оцінили свої здібності і вирішили, що зганяти на 5 кілометрів нам цілком вистачить.
Дорога спочатку йшла вулицею селища, потім польовою дорогою, де їздили мотоцикли, але нарешті і вона скінчилася. Далі залишилося лише ледь протоптана стежка прямо по шпалах.
Ось тут мені не дуже сподобалося йти, грузнучи в снігу по щиколотку. Правда, погода була майже весь час сонячної, що радувало. А навкруги була невимовна краса.
Дивилися різні мости, підпірні стінки, цікаві розписи на скелях…
В кінці кінців ми досягли першої галереї — міні-тунелю, прибудованого до скелі, щоб на поїзди не сипалося каміння. Антон був у захваті, ну, а я все-таки спокійніше. 🙂
Назад вже пішли прямо по льоду Байкалу, там була наезженная колія, і йти можна було легко і швидко. Раз машини легко витримує, то і нас тим більше — подумали ми. 🙂 І виявилися праві. 🙂
А потім нас чекав смачний обід з борщем в нашому готелі. А потім ми знову сіли на пором. Намилувалися молодим льодом, трескающимся під вагою судна, подивилися на Шаман-камінь… І до вечора були в Іркутську.
